02 жовтня - День уролога, Міжнародний день соціального педагога
04 жовтня - Всесвітній день посмішки, Всесвітній день тварин, Всесвітній тиждень космосу
05 жовтня - День Всесвітній День вчителя, День працівників карного розшуку
06 жовтня - Всесвітній день охорони місць проживання, День працівників освіти
07 жовтня - День Всесвітній День архітектора, Міжнародний день лікаря
08 жовтня - День юриста України
09 жовтня - Всесвітній день пошти
10 жовтня - Всесвітній день зору, День працівників стандартизації та метрології України
11 жовтня - Всенародний Міжнародний день дівчаток
13 жовтня - День працівників державної санітарно-епідеміологічної служби України, День художника України
14 жовтня - День Українського козацтва, Міжнародний день стандартизації
16 жовтня - Всесвітній день анестезіолога, Всесвітній день здoрoвoгo харчування, День алерголога
19 жовтня - День працівників целюлозно-паперової промисловості
20 жовтня - Всесвітній день статистики, День військового зв’язківця, День працівників харчової промисловості, Міжнародний день авіадиспетчера, Міжнародний день кухаря і кулінара
24 жовтня - Міжнародний Міжнародний день Організації Об’єднаних Націй (День ООН)
27 жовтня - День автомобіліста, Перехід на зимовий час
28 жовтня - День визволення України від фашистських загарбників, Міжнародний день анімації
29 жовтня - День працівників служби позавідомчої охорони МВС
31 жовтня - Міжнародний день Чорного моря, Міжнародний день економії
Місто МОНАСТИРИЩЕ початок За переказами та легендами, поселення виникло дуже давно, вірогідно, ще за часів князювання Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Якщо його батько Володимир Великий утверджував православну віру в Київській Русі хрестом, мечем та вогнем, то син Ярослав Мудрий - церквами, монастирями, освітою. Це за його князювання в Київській державі збудували понад 300 монастирів, які в той час були не лише носіями віри, а й опорними пунктами оборони, порятунку від ворожих набігів, носіями ремесел, освіти, книгодрукування. Л. Похилевич в 1864 році писав: "...Кем и когда основаньї Монастырища, мы не знаєм. Полатаєм однако, что в атом месте находился значительный город, хотя под другим именем в самой глубокой древности, предшествующей монгольському нашествию. К атому отдаленному времени должно относить и существование монастырей, по коим местечко носит нынешнее своє название. Во время борьбы Малоросии (тобто України. - авт.) с поляками за независимость (1648 р. - авт.) о монастирях уже не упоминается". Зверніть увагу на те, що наше поселення у названий час озвучувалося не як Монастирище, а як Монастирища з наголосом на третьому складі. Це, напевне, і дало підставу Л. Похилевичу стверджувати про існування тут не одного, а кількох монастирів. За князювання Ярослава Мудрого групи монастирів не було ще навіть у Києві. Окремі старожили стверджують, що у польських джерелах знаходили нібито стару назву поселення, що один з монастирів стояв у перелісках на полях Нового Міста. Так чи не зовсім так, а поселення, якщо воно існувало, разом з монастирем було знищене монго-ло-татарами в 1240 році. Відродилося уже як козацька залога під час вільного заселення Дикого Поля козаками. Межа заселення українських земель тоді пролягла вздовж північної окраїни степу, по лінії укріплених міст Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Чигирин-Черкаси-Корсунь-Канів. В "Архивах Юго-Западной России"... зафіксовані в цей час (1500-1600 рр.) козацькі поселення в басейнах Ольшанки, Ташлика, Тясмина, а також на "Угорському Тікичі та Конелі", даються описи Гуманської (Уманської - авт.) та Лисянської пусток. На карті досить чітко просліджується підкова цих укріплених козацьких поселень, котра пересікає Чорний татарський шлях. Ось у цій підкові, там, де неподалік пролягав цей шлях, і з'явилася козацька ватага, яка осіла тут, утворила залогу (легке укріплення -авт.). Вірогідно, що залишки руйнувань монастиря тоді ще існували, тому і назвали вони своє поселення Монастирищем, тобто місцем, де стояв монастир, де були його руїни. 3 часом наголос змінився, назва стала сучасною. Це, звичайно, легенди, перекази, здогадки. Вони не можуть стати основою відліку часу існування міста. Потрібні більш достовірні джерела. Вперше в друкованих джерелах про Монастирище як укріплене місто Брацлавського воєводства середини XVII століття згадує Самуіл Величко в "Летописи собьітий в Юго-Западной России в XVII веке" (т. І, стор. 127-130). Згадує про нього й "Літопис Самовидця", коли в 1664 році укріплені городи захопив польський гетьман Чарнецький, "тільки Монастирище містечко не хотіло здатися", -записав автор (стор. 93). В збірнику "Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией" стверджується, що "Це було добре укріплене містечко з замком-фортецею, оточене валом і ровом" (К., 1954, стор. 245). Однак найкращим доказом про відновлення чи виникнення поселення саме у 1550-1600 роках є карта України французького інженера Боплана. Вона створена на початку 1600-х років. На ній ми бачимо Цибулів, Монастирище, Терлицю, Коритнянські хутори, Зобрик (Зюбриху). Названі джерела стверджують, що уже на початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Монастирище стало фортецею, навіть з замком. Коли козаки перетворили залогу у фортецю, відомостей не знайдено. Однак вона відіграла значну роль у цій війні. Наш край і Монастирище визволяли з-під польського гноблення загони Максима Кривоноса та уманського полковника Івана Ганжі в кінці червня 1648 року. Як це відбувалося, занотовано у книзі М. Костомарова "Богдан Хмельницький" (С-П, 1859, т. 1, стор. 162, 168). в українській Енциклопедії (т. IX, стор. 327). Зберігся й текст народної пісні про те, як за "Дашовим. піл Сорокою множество ляхов пропало", як там Перебийніс (Кривоніс - авт.) водит не много 700 козакое из собою". Тому не випадково ми відзначаємо День Монастирища в останню неділю червня. А в серпні цього ж 1648 року козаки фортеці і мешканці міста на честь такої видатної події заклали на Спаса Преображенську церкву. Як стверджує Л. Похилевич - одну з найстаріших у всій Київській єпархії. Вона стала символом перетворення Монастирищини у вільний православний край. Якою була фортеця і де вона була, можна дізнатися із польських джерел, які описують бій, що відбувався тут у березні 1653 року. Він тривав два дні - 21 та 22. Автори описів - польські хроністи В. Коховський та Твардовський, які безпосередньо перебували у польському війську С. Чарнецького. 15-тисячне військо цього гетьмана захопило і зруйнувало Немирів, Погребище, Кальник, Балобанівку, наближалося до Умані, де перебував Іван Богун, котрий вирішив дати бій не там, а саме в Монастирищі, бо вали, рови, двометровий частокіл не давали можливості ворогу сходу взяти фортецю. Обороняла її сотня козаків на чолі з сотником Дрозденком. 'Монастирище знаходиться ніби на півострові, який з трьох сторін утворює річка Конелка з притокою. Лише з заходу - суходіл. Саме тут в першу чергу потрібні були для захисту високі вали та глибокі рови, які, звичайно, оперізували всю фортецю. Якщо уважно прочитати описи польських хроністів, Л. Похилевича, Самуіла Величка, то можна уявити вал, на ньому двометрові загострені колоди з дерева, закопані в землю, на сході і заході - в'їзна та виїзна брами, в частоколі - бійниці. Нижче - рови, які по трикутнику наповнені водою. Якщо додати крутосхили - урвища від Летичівки, Аврамівки, Нового Міста, а в середині ще й замок (укріплення з дерева та землі), то, звичайно, таку фортецю взяти було нелегко, тим більше кінноті. Вал і частокіл починалися від теперішньої греблі, тягнулися орієнтовно по вулицях Калініна та Миру до містечкового базару, виходили на приміщення військкомату і опускалися до сучасної Курівської греблі (тоді її не було, річка Конелка текла вільно). А на околицях - Летичівка, Аврамівка. Нового Міста ще не існувало. Від Летичівки, Аврамівки, з півдня взагалі атакувати фортецю було неможливо: вода, рови, вал і двадцятиметрові крутосхили. Тож не дивно, що саме з заходу, від 3а- -- вал ля, розпочав штурм фортеці з 15-тисячним загоном талановитий воїн, польський гетьман С. Чарнецький. 21 березня взяти фортецю не вдалося: її відважно захищала з середини сотня Дрозденка, частина кінноти І. Бо-гуна. Горів у кількох місцях частокіл, горів, як пише С Величко, і замок, підпалений поляками. Вночі під прикриттям диму, що густо затягнув фортецю і околиці, Богун вивів більшу частину кінноти з укріплень, щоб на другий день ударити по ворогові з тилу (дивись карту-схему на ст. 7). Ось як пише про це В. Коховський: "Військо вдерлося в міські пригороди... Уже захопили вал, уже сотник Дрозденко був убитий, уже повидирали кілля (частокіл - авт.); всі сподівалися, що місто ось-ось буде захопленим, як раптом... стріла уразила його (Чарнецького - авт.), пройшовши через обидві щоки, майже смертельно... Кров перешкоджала не лише говорити, а й дихати..." Твардовський пригадував, що після появи Богуна з козаками в тилу, які були переодягнені під татар, кричали по-татарському, "Наші, як ошпарені, кинули свої обози і вантажі, поранених і хворих, втікали так, що за ніч сім миль пробігли..." (Т. Крип'якевич, Б. Хмельницький. К., 1964, стор. 192.). С Величко називає втрати ворога: 6 тисяч убитих і обоз. Тоді на допомогу І. Богуну спішив сам Б. Хмельницький. Проте запізнився. Довідавшись про блискучу перемогу "...був дуже задоволений і сміявся з польської шляхти". В зв'язку з утворенням української гетьманської держави у 1649 році Б. Хмельницький сформував козацько-повстанські територіальні полки, які одночасно стали адміністративними одиницями, а полковники - і командирами, і адміністраторами. Богун обрав центром свого полку (Кальницько-Вінницького) Кальник - значне укріплення того часу. Цибулівська сторона нашого району потрапила до Уманського полку, монастирищенська - до Кальницького. Тому Цибулів та Терлиця стали сотенними містечками, сотня козаків Дрозденка обороняла фортецю. Визвольна війна закінчилася поразкою повстанських військ. В 1657 році помер гетьман Хмельницький. Польські жовніри знову чинять розправу над містами України. Помстився монастирищанам за поразку і гетьман С. Чарнецький. В 1664 році він із жовнірами вщент зруйнував фортецю. Козаки залишили місто, подалися на Слобожанщину. Отже, майже сто років наше Монастирище було козацьким. І знову перестало існувати. Слід підкреслити, що майже одночасно з залогою, поряд з нею виникло поселення-супут-ник, яке прийняло назву Завалля, тобто поселення, що знаходилося за валом залоги-форте-ці. Пізніше з'являється також Летичівка та Аврамівка. А далі - 30 років турецько-татарська руїна, нещадне поневолення та пограбування. Монастирище опинилося в так званій нейтральній зоні, де будь-яке заселення козаками заборонялося. Якийсь час ми були в складі Росії, але після поразки Петра І у війні з турками в 1711 р. нас знову передали до складу Польщі. Незабаром Монастирище і 6 навколишніх сіл польський король подарував своєму пристарілому гетьману Тарновському, який і став першим монастирищенським поміщиком. На знімку (ст. 8) ви бачите його маєток. Він стоїть на крутосхилі, який спадає до річки Конелки. а річкою -початок Аврамівки (тепер на місці маєтку склади машинобудівного заводу, а за заводським муром ще й тепер зберігається одне з панських приміщень того часу). Гетьман Тарновський на місці зруйнованої фортеці вперше заснував єврейське містечко з базаром, ремісниками та торговцями. Нових селян-кріпаків поселяв на південному крутосхилі. Так виникло Нове Місто. Його, до речі, зразу називали Новим Монастирищем, на відміну від старого, якого вже не існувало. Отже, з 1714-1715 років наше Монастирище стає частково єврейським містечком з навколишніми селами-супутниками українців: Завал-лям, Летичівкою, Аврамівкою і тепер уже Новим Містом. 3 80-90 років XVIII століття містечко після смерті Тарновського було власністю його вдови княгині Ганни Тарновської, потім належало її зятю - відомому магнату Ланцкоронському, який, у свою чергу, продав містечко Сколовським і т. д. На початку XIX століття воно стало власністю Кальм-Подоських: спочатку Георгія, потім Федора, за ним - Лева Федоровича (народився 1826 року) - корнета у відставці, нарешті, Леонтія Львовича, який народився 1846 року, помер у 1908. Після його смерті господарювали Йосиф Подоський та граф Тит Подоський. В 1760-1780-х роках поміщики посилили експлуатацію селян шляхом будівництва фільварків (економій). Утворили такі економії і монастирищенські поміщики. Фільварки розмістили в Новому Місті (де тепер Сільгосптехніка), напроти Кудинового Лісу, в Аврамівці, пізніше на Заваллі. Це була якісно нова форма організації праці селян, їх експлуатації. Якщо до цього селяни обробляли стільки землі, скільки потрібно було для прожиття поміщика і для самих селян, то тепер вони змушені йти на панщину, тобто в економію, і працювати там своїм тяглом і своїми руками 2 чи 3 дні на тиждень тільки на пана, тобто відбувати панщину. Запроваджувалася й оренда. Саме це і стало одною з причин гайдамацького руху на Україні. В Монастирищі власних гайдамаків не було. Тут у 1768 році побували загони отаманів Паралюша та Панасюка (вони йшли від Сарнів та Попудні через Бачкурине), які спалили у містечку дерев'яний костьол, перебили у Цибулівському лісі всіх католиків, що втекли з містечка та переховувалися там. Тут зловили ще одного гайдамацького ватажка, однак не монастирищанина. На цей час наш край ставав більш залюдненим. На 1775 рік у містечку зафіксовано 68 димів, а у Заваллі, Летичівці, Аврамівці і в Новому Місті разом - 181. Це ті дими (двори), які платили королівський податок за дим. Фактично їх, а також мешканців було більше. Після приєднання до Росії у 1793 році Монастирище з 1797 року стало центром однойменної волості, йому були підпорядковані Нове Місто, Завалля, Аврамівка, Летичівка, Дібрівка, Халаїдове, Терлиця, Тарнава, Половинчик, Плаксіївка (частина теперішньої Аврамівки). З цього часу Монастирищенська волость стала частиною Липовецького повіту Київської губернії. Володів волосним центром у цей час Георгій Кальм-Подоський, якому тепер належали тільки приміські поселення і землі 6824 десятини. При ньому на початку 1800-х років збудовано приміщення нового (уже кам'яного) костьолу. Будували його майстри з Волині, зокрема й прадід Л. А. Любомського. Волостю управляв старшина, приміськими селами - старости. Впродовж другої половини XVIII століття були засновані церкви: в Летичівці 1746 року Покрівська, на Новому Місті 1767 - Миколаївська, в Аврамівці - Матвіїська (дату не встановлено). Єврейська община мала спочатку свої молитовні будинки, синагога з'явиться пізніше. Селяни займалися хліборобством, садівництвом, бджільництвом, працювали в економіях на панщині, яка зросла в цей час до трьох днів на тиждень, виконували безліч інших робіт по нарядах управителів. З запровадженням ферм в економіях на них з'явилися постійні доглядачі - кріпаки. Єврейські родини, як правило, ставали ремісниками, шинкарями, взагалі торговцями, які відкривали лавки, майстерні тощо. Докорінні зміни у місті відбулися в 1861-1870-х роках. По-перше, скасування кріпосного права, проведення земельної реформи змінили статус селян та й поміщиків Кальм-Подоських. Селяни тоді стали не тільки вільними громадянами, а й отримали за викуп 4118 десятин землі в свою власність. У Кальм-Подоських залишилося 3020. Проте сталося це не в 1861, а в 1863 році. Більшість селян Правобережжя не підписували уставні грамоти (головний документ про обов'язки селян і поміщика в справі земельних відносин), вимагаючи зменшення ціни за землю і повернення т. з. відрізків. В цій непокорі брали участь і наші селяни. Коли в 1862 році кріпаки Нового Міста, Завалля, Лети-чівки та Аврамівки теж не захотіли підписати уставну грамоту, вчинили масовий протест, Кальм-Подоський та волосна управа викликали з Києва каральне військо (Л. Воєйков і В. Загоскин, Киевская губерния. Статистические сведения, ст. 109). Цар, як відомо, повернув селянам відрізки і 1848 і 186І років, зменшив оплату з 2 крб. 10 коп. до 1 крб. 90 коп. за десятину. Таким чином і наші селяни одержали землі на 18% більше, ніж їм хотів нарізати поміщик зразу. Середній наділ землі у Липовецькому повіті дорівнював 2,07 десятини на ревізьку душу (тобто на члена родини чоловічої статі). Оплата вартості землі по закону здійснювалася золотом. Реформатори розділили землю на поміщицький та селянські масиви в усіх чотирьох поселеннях. Тепер селяни стали незалежними від Кальм-Подоського, мусили, як вільні громадяни, турбуватися про своє економічне становище самостійно. Поміщик теж втратив дармову силу - кріпаків. І теж повинен був господарювати самостійно. Його челяді взагалі землі не давали - не передбачалося за царським Маніфестом. Як конкретно відбувалося земельне реформування, читач дізнається з подальшого тексту. Як відомо, тоді ж відбулася й адміністративна реформа. Монастирище, як і раніше, залишилося у складі Липовецького повіту Київської губернії. По-друге, земельну реформу здійснював Лев Кальм-Подоський. Розвиток ринкових відносин втягував і його в активну участь у тих змінах, що відбувалися після реформи. Він став одним із засновників будівництва Цибулівського цукрозаводу в 1876 році, запровадив у своїх економіях плантації цукрових буряків, брав участь у 1890-х роках у будівництві залізниці Козятин-Умань, у 1875 році збудував на Аврамівці ґуральню, яка виробляла горілку тощо. Відбувалися зміни і у селянському землекористуванні. В зв'язку з подвоєнням населення та іншими причинами зменшувалися колишні царські земельні наділи. В "Списках населенньїх мест Киевской губернии" (К., 1900, стор. 954) повідомлялося, що тоді в місті та навколишніх селах було вже 1416 дворів, які мали 4118 десятин землі. Населення разом з єврейською общиною складало 9503 чоловіки. Чотирьом церквам належала 301 десятина з хуторами, лісами та ставками, Л. Л. Кальм-Подоському -3020 десятин, іншим власникам - 42 десятини. Однак зверніть увагу на те, що Кальм-Подоський на цей час фактично уже не керував своїми володіннями. Втратив він і старий маєток. Справа в тому, що в будівництві Цибулівського цукрового заводу активну участь брали Йосиф Подоський (підданий Австрії, який мав капітал і забезпечував поставки устаткування з Європи) та поміщик з П'ятигор Януарій Сулятицький. Л. Кальм-Подоський став великим боржником державної казни. Йосиф Подоський та уже син Януарія Сулятицького Казимір стають зятями нашого поміщика, вносять борг за нього в казну, будують йому новий маєток (тепер тут зубопротезна поліклініка), а територію його старого маєтку перетворюють на будівельний майданчик, де споруджують у 1897-1898 роках Монастирищенський цукровий завод. Його статут був затверджений царем Миколою I111 листопада 1898 року. В ньому написано, що Товариство Монастирищенського цукрово-рафінадного заводу створювалося "для приобретения, содержания и развития действий свекло-сахарного завода, при-надлежащего дворянину Казимиру Януаровичу Сулятицкому и находящегося в местечке Монас-тьірище Липовецкого уезда Киевской губернии на принадлежащей дворянину Льву Львовичу Кальм-Подосскому земле" (документи ф. 1263, оп. 2, сп. 5341, стор. 54, 56, 27 жовтня 1898 року та інші). Тоді завод оцінювався в 500 тис. крб, а земля поміщика під заводом в 100 тис. крб. Землі ж Кальм-Подоського в цей час орендували чомусь Цицілія Подоська, а не Йосиф Подоський (Завалля та Нове Місто), а також Антон - Іван Францович Сосновський (Аврамівка, Летичівка). Сосновський сам управляв економіями і землями, у Цецілії -Адам Іванович Лубинський. Зверніть увагу на те, що уже на цей час Йосиф Подоський збудував маєток на завальських землях (де тепер лісництво), заклав там парк (яким ми користуємося й сьогодні і який носить його ім'я -парк Подоського), економію на Булаївщині (землі за санаторієм у бік станції). За статистикою цього року в містечку працював уже цукровий завод на 420 робітників (директором його до революції був інженер-технологЗ. Ю. Кульчицький), винокурний завод (колишня аврамівська ґуральня), який знаходився в оренді Хайма Шапіро, поміщицький цегельний завод (зразу за Курівською греблею), приватний миловарний та мінеральних вод заводи. З релігійних закладів діяли костьол, 4 церкви, уже 3 синагоги, з освітніх - однокласна міністерська, 4 церковно-парафіяльні, польська, єврейська школи. У них навчалося 500-550 учнів. Поселян обслуговували 10 кузень, 2 водяні млини та 10 вітряків, 4 заїжджі двори, 2 державні горілчані лавки, чайна, кілька приватних шинків, дві лікарні (в них працювало 2 лікарі, 2 фельдшери), аптека, баба-повитуха. Пожежний обоз складався з 2 насосів та 2 бочок заводських, 1 насоса і 4 бочок поміщика та 11 бочок селянської пожежної дружини. Через кожні два тижні в містечку збиралися торги чи ярмарки. Завальська церква, яка стала наступницею козацької церкви і уже діяла у 1860-х роках, закладалася на Пречисту (рік невідомий). Волосна управа знаходилася в приміщенні теперішньої міліції, перед нею на великій площі стояв пам'ятник Олександру II - царю-визволителю, як було написано на його п'єдесталі. Волостю управляв до революції (якийсь час і після неї) виборний старшина, багатий селянин з Нового Міста П. К. За-повітряний. Уся територія повіту поділялася на три станові дільниці, кожну з яких очолював становний пристав. Монастирище було однією з таких дільниць. Тому тут знаходилися становий пристав з п'ятьма урядниками та стражниками, дільничний слідчий окружного суду О. М. Навроцький, мировий суддя-посередник В. О. Гродзінський, дільничну лікарню в Новому Місті очолював А. А. Дешерт, пошту з телеграфом, трактиром та заїжджим двором на 12 коней - 3. І. Григорович. Тут існувало відділення Селянського банку, уже двокласне училище (завідуючий І. Т. Яцун), благочинний округ на ЗО церков та парафій (його очолював летичівський священик Ф. Т. Павловський), приватна фотомайстерня Г. І. Левчука. Крім волосної управи, існувала управа єврейського містечка, її головою був П. І. Розен. Єврейська община складалась у цей час з 2 тисяч жителів. З 1633 будинків містечка та навколишніх сіл 1345 були укриті соломою або очеретом. Заводські корпуси, два поміщицькі маєтки, контора заводу, училище, пошта, лікарня, костьол, управа, окремі приміщення в економіях будувалися з цегли, решта були глинобитними. Забудову міста ніхто не планував, а тому його оселі розкидані хаотично по горбах, берегах Конелки та її притоків або ставків, які з'являються уже в пізніший час. Через містечко тягнулася єдина пристойна вулиця, яка восени перетворювалася на суцільне місиво, особливо коли розпочинався сезон цукроваріння. П'ять виходів з містечка охоронялися. Тут стояли коловороти з охоронниками (на Новому Місті біля колишньої Сільгосптехніки та біля хати Гурихи, на Заваллі - два: за колишнім кладовищем біля Гонтковських та біля маєтку поміщика (тепер початок парку), при виїзді на Цибулів за Курівською греблею. До речі, ця гребля і ставки виникли після 1898 року у зв'язку з будівництвом заводу. Раніше дорога йшла через Летичівку. Коли зяті збудували новий палац для Кальм-Подоського, проїзд із його старого маєтку проходив через колишню західну браму фортеці, що зберігалася до недавнього часу, а центральним в'їздом до нового стала липова алея з горіховим садом, що й тепер ще є між приміщеннями райвійськкомату та школи-інтернату. Із важливих забудов слід назвати церкву, яку поставили, як уже згадувалося, замість старої, козацької, будинок приватного лікаря Шапіро з покоями, костьол та житло ксьондза (теперішній центр). Монастирище мало два парові млини: один належав Лещинським (територія майстерень школи № 1), другий - Медедам (справа від меморіалу Слави). Зразу за Галайовою греблею зліва на горбі знаходилися ліс з пасікою аврамівського священика, вище - територія економії. Рідколісся покривало і частину земель Нового Міста. З розширенням поселення воно поступово зникло. Церква і садиба новоміського попа Менчиця займали площу, де тепер школа № 2. Розвивалися в місті й народні промисли. Виробляли полотно 29 ткацьких родин, зокрема батьки й діди партизана Мусіча Кузьми Антоновича на Новому Місті, бондарів було 8 родин, ковалів - 21, столярів - 3, шевців -15, кравців - 41, кілька каретників та колесників ("Кустарная промьішленность в Киевской губернии", Киев, 1912 г, стр. 101-107). Воду монастирищани, як правило, пили з двох криниць. Одна була на трикутнику зліва від Курівської греблі, біля нового маєтку поміщика, друга, де й тепер (біля Сізікових та Бурлаків). Центральну вулицю з дерев'яним тротуаром у 2 дошки освічували 10 гасових ліхтарів, обслуговували мешканців 8 візників. До 1912 року селянське землекористування різко змінилося. Причин цього кілька. Головна ж -зростання кількості населення. В 1861 році у місті з селами-супутниками було 700 дворів, мешканців 5391, у 1912 - уже дворів 1416, мешканців 9503. Кількість землі у селян залишалася без змін. Більшість селянських дворів стали малоземельними (мали 1-3 десятини), середняцьких дворів всього 138 (вони мали по 4-9 десятин), заможних ("куркульських") - всього 6. Без землі залишилося 146 дворів. Зауважимо: вислів "безземельні двори" не означає, що всі вони були бідними. Частина з них досить заможна (чумаки, візники, ремісники тощо). Не дивно, що селяни, залишившись малоземельними або зовсім без землі, покидали рідні місця, виїжджали до Америки, Сибіру, Далекого Сходу в пошуках щасливої долі. Були вони в усіх чотирьох приміських поселеннях. Про них мова попереду. Хоч загальна кількість худоби в умовах ринкових відносин зросла і у поміщика, і у селян, селянам її не вистачало через обмеженість землі. Отже, без корів бідувало чимало родин, на свиней та овець найбагатшим було Завалля, на коней - Завалля й Нове Місто. Єврейське містечко жило своїм автономним життям зі своєю виборною управою. Кількість євреїв також значно зросла і була в межах 2-х тисяч. Більше 40 різних виробів виготовляли вони для...
