Місто МОНАСТИРИЩЕ продовження

ринку і для своїх лавок. Окремі ставали лихварями, орен­дарями, перекупниками тощо. В місті мешкало 200 польських родин.

В 1908 році поміщик Кальм-Подоський помер. Власником земель став Тит Подоський, який носив дворянський титул графа.

Головним підприємством міста, звичайно, був цукровий завод, де працювали вчорашні селяни, що опанували робітничі професії. Сезонний ха­рактер роботи примушував їх у вільний час шукати різні сторонні, в тому числі сільськогосподарські роботи. Незадоволення викликали 10-12-годинний робочий день, невисока оплата праці, розцінки на обробці цукрових буряків на плантаціях. Перше заворушення серед робітників відбулося у 1904 році як протест проти відправки монастирищан на війну проти Японії. В1905 році, як повідомляла га­зета "Комунар" за 1925 рік (№13), жінки, що пра­цювали на плантаціях, не виходили на роботи доти, доки їм не підвищили денний заробіток. А в травні-червні 1906 року селянський рух набув такого значення, що про нього стала писати губернська преса. Одна з газет у статті "Лист з Монастирища" повідомляла: "Недарма жителі називають цю неділю страйковою або аграрною. Щоденно приходять вісті, що в тій чи іншій економії застрайкували робітники, там побили чужих робітників, там поліцію. На монастирищен-ських вулицях з'явилася маса стражників". А на початку червня в монастирищенській економії відбулося ціле побоїще з поліцією та тими, що продовжували працювати. ("Аграрное движение в России в 1905-1906 гг", С.-Пб., 1908, II, стр. 196-199).

Напередодні першої світової війни (1914 рік) власники заводу побудували від залізничної станції Монастирище до цукрозаводу відгалуження ши­рокої колії. З цього часу по ній підвозили не лише вантажі, а й ходили пасажирські вагони.

Лютнева революція 1917 року значних змін в життя міста не внесла. Хіба що повтікали становий пристав, урядники та стражники, виїхав за кордон поміщик Тит Подоський та утворили тут волосний комітет на підтримку революції та Центральної Ради. Селяни ж Завалля та Нового Міста спочатку розтягнули майно маєтку та економій Тита Подоського, а потім спалили його. 19 лютого 1918 року червоногвардійський загін І. Ю. Кулика (при­був з Києва) ліквідував владу волосної та міс­течкової управ, створив більшовицький рево­люційний комітет (ревком). Розпочався поділ земель. Однак в березні у місто прийшло військо Центральної Ради (петлюрівці), а з ними німецькі окупаційні війська, які тут господарювали 9 місяців, вивозячи хліб, худобу, цукор. В грудні 1918 року вони покидають волость, їх місце заступають гай­дамаки т. з. Директорії Української Народної Рес­публіки. На початку 1919 року куркулі Полонські вчинили самосуд над групою селян Нового Міста.

Від побоїв по­мерли селяни Федір Уманець та Пилип Шнур, а група монастирищенських ревкомівців бу­ла розстріляна на ст. Монас­тирище.

На початку березня до міста увійшов 6-й Корочанський повстан-ський полк, який не лише відновив тут владу більшо­виків, а й за­лишив продо­вольчий загін комісара Клейманова, котрий розпочав викачку хліба за так званою продрозкладкою. Тоді ж він допоміг розгромити повстанську банду заможних селян на чолі з Осауленком. Про ті буремні часи можна дізнатися із спогадів М. Демченка та С. І. Ракші, які написали книги "Шостий повстанський" (Київ, 1964) та "Дніпровці".

В квітні-травні 1919 року тут замість ко­лишніх управ та ревкому вперше утво­рили волосну і сільські ради робітничих та селянських де­путатів. Таким чином, єврей­ське самоуп­равління у мі­стечку було ліквідоване, на околицях міс­та розпочався поділ поміщи­цьких земель. Проте до кінця року у місті побували ще й денікінці, потім знову військо Директорії. Остаточно влада більшовиків пере­могла в січні 1920 року, в травні утворили тут во­лосний та сільські комітети незаможних селян, восени 1921 року більшовики відмінили нена­висну для селян продрозкладку, запровадили нову економічну політику (НЕП), за якою кожному селянському двору дозволялось після виплати по­датку вільно розпоряджатися рештками виробле­ної продукції, здавати землю в оренду і навіть продавати її, а мешканцям міста - мати свої дрібні майстерні, лавки, торгувати.

На підставі таких заходів і українського закону від 5 лютого 1920 року розпочалася в місті націоналізація (усуспільнення) промислових підприємств, панських маєтків та економій, остаточний розподіл земель між селянами. Здійснювали ці заходи волосна земельна комісія, яку очолював голова Новоміського комітету неза­можних селян Макар Степанович Прибильський (члени комісії Кудин Гнат Петрович, Лісяний Юхим Іванович, Герасименко Демид Профирович), го­лови волосної ради, волосного комнезаму Яків Бондар та Петро Коханівський, пізніше Влас Те­лиця (Ярошенко). Про земельні справи мова йтиме пізніше, а у місті націоналізували цукрозавод, запровадили робітничий контроль, 8-годинний робочий день. Однак завод законсервували: не було цукрової сировини, бо поміщицькі плантації розподілили, а селянських буряків було замало для виробництва цукру. Націоналізували також рема­нент та майно новоміських економій (їх машинна база знаходилася біля вибалку зразу за новою лі­карнею, справа), обидва млини, спиртовий завод, який також поставили на консервацію.

Комуністів у той час у,місті були одиниці. Із трьох осередків повіту монастирищенський, який утво­рили в 1922 році, складався з 11 чоловік, в 1923 році утворили осередок в цукрозаводі. їх стало 17. В цьому ж році на базі осередків організували партійний комітет, який очолив росіянин Кулцов. Партком відтепер став головною політичною, ідеологічною та господарською установою нової влади в Монастирищенському районі, який ут­ворили в квітні 1923 року на підставі нового адміністративного поділу України. Район об'єднав поселення Монастирищенської, Сарнівської, Конело-Попівської волостей. Решта відійшла до Цибулівського. З цього часу ним управляли райпартком та районна рада робітничо-селянських депутатів. На знімку ви бачите делегатів цієї ради, які з'їхали ся на свій II з'їзд у листопаді 1924 року (після смерті Леніна). Очолював тоді раду Бойко (ім'я невідо­ме), районний комітет неза­можних селян - Андрій Розен, після його поранення -П. Я. Коханів­ський з Халаїдового.

Взагалі 1923 -1925 роки - це роки станов­лення й зміц­нення радян­ських органів влади, початок пошуку колек­тивних форм праці. Кожен ук­раїнський двір тепер мав до­сить землі, пра­гнув мати вла­сні коні, вози, реманент, худобу, в деяких з'явилися молотарки, жниварки, січкарні і навіть нафтодвигуни. Виникають в місті і в селах товариства: спо­живчо-збутове, бурякове (воно уже в 1926 році мало свій трактор), взаємодопомоги (ТВД), ощад­но-позичкове. У травні 1924 року в парку цукроза­воду відбулися перші комсомольські збори, а в січні 1925 року утворено райком ЛКСМУ. Організато-рами комсомолу були І. Баранський, О. І. Семе-нов, С. Москаленко (це чужі), І. Паламарчук на Заваллі, М. Шквира - на Летичівці, І. Клочан - в Новому Місті, І. Логінов - в Аврамівці. Судячи з по­відомлень преси того часу, найактивнішими осеред­ками були заводський та летичівський. В летичівській хаті-читальні комсомольці уже слухали радіо.

Важливими подіями середини 1920-х років ста­ли ведення діловодства, навчання у школах, ви­дання місцевої газети на українській мові, створен­ня товариства "Геть неписьменність", організація хат-читалень, драматичних та інших гуртків. В заводі запрацював клуб. Ще у 1919 році школу відокремили від церкви.

У зв'язку з прийняттям планів на першу п'я­тирічку в 1928 році стали виробляти продукцію цукро- та спиртовий заводи, вступила в дію заліз­нична станція "Кооперативна" (тепер тут музей). В ці ж роки розпочалося масове об'єднання селян у ТСОЗи - товариства спільного обробіт­ку землі. Були такі спроби й раніше (наприклад, в Заваллі таке об'єднання відбулося ще у 1924 році, проте не проіснувало й року). В цьому ж році лише в Новому Місті утворили кілька ТСОЗів. На кінець 1920-х років більшість селянських дворів стали середняцькими, в роки НЕПу з'явилося чимало уже радянських "куркулів". Проти них запровадили політику обмеження землі до 10 десятин, непокір­них стали виселяти за межі області.

Про те, як проходила колективізація селянських дворів і розкуркулення, читач дізнається пізніше. Тепер же нагадаємо, що в 1930-1931 роках в навколишніх селах утворили 6 колгоспів (Нове Місто - 2), Летичівка - 2, Аврамівка та Завалля -по одному). Об'єднатися в колгоспи з земельним наділом вирішила також єврейська біднота міс­течка. Колгосп назвали "Ноє Лебен" (Нове жит­тя). Здійснити такий крок їх заставив не патрі­отизм, а небачена бідність. Радянська влада на цей час заборонила приватну діяльність, а жити потрібно. В містечку в 1930 році проживало 2435 чоловік, з них євреїв - 2222, 5 польських родин і З - українських. З 552 єврейських родин 350 мали власні будинки, 202 - проживали в найманих. В 144 будинках разом з родинами розміщувалися кустарні майстерні, приватні крамниці. Таких кустарів з 935 працездатних нараховувалось 276 по 64 професіях. Частина з них влаштовувалась працювати на цукровому та спиртовому заводах (16,3%), безробітніх та утриманців серед них було 108, без певних занять - 11,1, службовців - 9,3%. Потрібно було шукати джерела для життя. Ось і об'єдналася 101 родина в сільськогосподарську артіль "Ноє Лебен". Вона не проіснувала й року, розпалася. Влада пішла іншим шляхом: створила кілька промислових колективних артілей: ім. Тре­тьої сесії-ВУЦВК, яка виробляла цеглу (тепер тут Аврамівський цегельний завод), "Коваль та стель­мах" (механічний завод), ім. 5 Грудня (пошив одягу та взуття) та інші.

Підкреслюємо, що і в 1930-х роках Монасти­рище було суто єврейським міс­течком і одно­часно районним центром. Нав­колишні поселен­ня ні адміністра­тивно, ні еконо­мічно не були йо­му підпорядкова­ні. Тут існувала своя містечкова рада, на території якої розміщува­лася частина ра­йонних установ: райком партії, райвиконком, ба­за райспожив-спілки, Райсіль-кооп, Коопптах-спілка, Утиль-збір. Держторг, молочарська спіл­ка, ковбасня, ме­доварня, краве­цька та чоботар­ські майстерні від КВД (комітету вза­ємодопомоги). З інших закладів діяли українська семирічка, єврей­ська та польська школи, чотири по­чаткові школи, лікарня на 33 ліж­ка, амбулаторія, дитяча консуль­тація, санепідем­станція.

З 1930 року розпочався перелом у справі освіти мешканців. Тоді в місті вважали за письменних -58%, напівписьменних - 10.3%, неписьменних-31 %. З 499 дітей ходили до школи 298, сиділи дома - 201. Ось чому за рішенням районної ради з 15 жовтня 1930 року діти 1920-1922 років народження зобов'язувалися прийти до школи і закінчити її, діти-переростки (11-15 років) повинні закінчити одно- і дворічні школи, курси грамоти. Під школи пристосовували куркульські та попівські хати.

Голодомор 1933 року перервав цей успішний процес. Відвідування шкіл учнями упало до 40%, зокрема і в нашій Монастирищенській зраз­ковій школі, з'яви­лися сотні безпри­тульних дітей. Тоді ж в одному з приміщень маєтку Кальм-Подосько-го відкрили по­стійно діючий ди­тячий садок (старе приміщення нав­чального комбі­нату), а приют для сиріт-в будинках Полонських (Тере­нів ліс). Однак він був лише на 100 чоловік, а безпри­тульних-сотні.

Голод косив се­ла. Мешканці міс­течка його від­чували не так го­стро, а тому ма­сових єврейських поховань тут не було. Звичайно, їх виручали і взає­модопомога, і про­дукція цукроза­воду (буряки, ме­ляса, цукор). Втра­ти несли Завал­ля, Нове Місто, Летичівка, Авра-мівка.

В боротьбі з не­письменністю до­рослого населен­ня переломними стали 1929-1930 роки. Керував цим процесом Олек­сандр Іванович Гнатенко. Він при допомозі голови райвиконкому Захарова, завідую­чого відділом на­родної освіти Хоменка-Доленка, го­лови профспілки вчителів директора Аврамівської школи Яловенка, секретаря райкому ЛКСМУ Паламарчука утворив кілька кущів у містечку та навколишніх селах по боротьбі з неписьменністю, так званих лікнепів. В 1930 році в них за постановою влади в місті повинно було навчатися 585 чоловік, в цукрозаводі повинні були здобути освіту 3400, в спиртзаводі - 300, Райкоопспілці - 15000 (по району). Товариство "Геть неписьменність" охопило навчанням майже 12 тис. чоловік. В 1935 році в клубі цукрозаводу почали демонструвати звукові кінофільми, в райцентрі запрацював радіогучномовець, в кінці 1930-х років відкрив двері містечковий театр.

В якійсь мірі на життя міста мала вплив і Монастирищенська МТС, яку утворили у 1931 році і яку розмістили на території колишньої, панської економії в Новому Місті (робочі місця, курси).

Чорною тінню над містом пройшов 1937 рік. Тоді тут репресували 54 особи, а саме: Ф. М. Анатольєва - ветлікаря , П. А. Бабія - інспектора соцзабезу, Ю. Г. Бліновського - робітника, Д. С. Бондаря - робітника, С. К. Веселовського - апа­ратника, П. Л. Виволинця - робітника, Н. Ф. Гафтаревича - кіномеханіка, Г. І. Гнатюка - зав. землевідділом, К. А. Гнатюка - агронома, А. О. Гонталенка - робітника, Р. А. Гуцала - учителя, Й. І. Дворжака - робітника, С. О. Деревняка - робітника, М, 3. Загоруйка - рахівника, М. О. Заміховського -учителя, А. В. Захарчука - ветлікаря, Г. Ф. Зве-ревича - коваля, М. Л. Клочана - робітника, К. Г. Колеснікова - не працював, А. М. Леонтьєва -інструктора райвиконкому, М. В. Ленчинського -лаборанта, Ф. Г. Липінського-бухгалтера, І. Л. Мак­симовича - бухгалтера, Я. С. Манжулу - не пра­цював, С. Л. Мирського - інспектора райФО, С. Т. Медведюка - бухгалтера, К. В. Матинку - не працювала, Т. І. Негоду -інспектора райФО, П. М. Недзельсько-го - робітни­ка, І. Ю. Озоліна - майст­ра цеху, А. О Осецького -майстра це­ху, В. К. Ост-ровського -бухгалтера, М. І. Пепен-жика - техні­ка, І. В. Пилипенка - бри­гадира за­воду, Л. І. Пепенжика -майстра, Г. Й. Якубовського -техніка, Р. Г. Янкового - зав. складом, С. С. Ярмолінського -зав. постачу, Я. Ш. Янчук - домогосподарку, Я. В. Раблюка - землеміра, І. С. Реміза - агронома, Я. Ф. Рогова - керівника заготконтори, В. П. Розена -столяра, О. В. Савицького - ксьондза, Я. О. Сокульського - робітника, М. В. Суховоленка -секретаря райкому партії, Ф. С. Томченка - ро­бітника, І. О. Пилипчука - зав. земвідділом, Й. М. Хвильовського - бухгалтера, Б. С. Шаріпова -рахівника. Це лише по містечку.

Проте нові форми організації праці та життя перемагали. Масовим ставали ударництво та зма­гання, прагнення стати учасниками виставки у Мо­скві. У 1939 році, наприклад, таке право мали 16 тракторних бригад Монастирищенської МТС. Ба­гатоверстатниками оголосили себе працівники цукрозаводу М. О. Ляхович, І.І. Гнідовський, які, а також директор Н. Р Щупак, одержали високі уря­дові нагороди.

Друга половина 1930-х років характерна знач­ним духовним злетом монастирищан. Тут на 9-10 тисяч жителів давали освіту середня школа, дві семирічки, 2 початкові школи, робітфак, випускав учителів педагогічний технікум, що діяв при школі. Діяли різні механізаторські курси в МТС. Середня школа дала путівку у життя до війни 221 випускнику.

Із попередніх видань читач уже знає розвиток подій у місті напередодні і в перші дні війни. Нагадаю лише найважливіші з них. Тим більше, що деталі подій будуть описані в нарисах про кожне із поселень.

23-30 червня скрізь проходили антифашистські мітинги, а також одночасна мобілізація на війну чоловіків, медпрацівників, відправлення техніки, фондових коней та повозок - всього того, що перед­бачалося мобілізаційним планом райвійськкомату. Місто перетворилося в людський вир: сюди на повозках і конях, зрідка - на автомобілях, а більше

- пішки, часом прямо з мітингів прибували ті, кого відправляли захищати Батьківщину. їх вели і везли

- кого зразу на станцію Монастирище, кого до станції Кооперативної (де тепер музей). Мітинги пройшли в цукрозаводі, артілях "Коваль та стель­мах", ім. 5 Грудня, в місцевих колгоспах.

"Ми впевнені, що наша Червона Армія провчить цих бандитів, знищить їх на їх же території...", "Ми зобов'язуємося працювати чесно, самовіддано, щоб забезпечити виконання завдань, ще більше зміцнити оборону країни" (із резолюцій зборів робітників цукрового заводу та чотирьох артілей).

"Прийміть у доблесну Червону Армію, волю народу виконаємо чесно", - писали в своїх заявах Тетяна Болсун (слідча) та Люба Вихристюк - ком­сомольський секретар Райздороввідділу.

А в родинах панували почуття остраху, якоїсь невизначеності і разом з тим надії на перемогу. Особливо вражені були ті з них, у кого на війну за­брали по два, а то й три чоловіки. Керівників району турбувала ще й доля врожаю, який дозрівав. Увага керівників сільської ради містечка (її очолював М. М. Мазур) була прикута до мобілізації монастирищан, створення батальйону винищувачів, охо­рони, забезпечення продуктами харчування.

Після ЗО червня у містечку з'явилися перші бі­женці з заходу та безліч всяких чуток, військкомат почав формувати маршові роти із юнаків 15-17 ро­ків для евакуації їх на схід. 6 липня всіх приго­ломшила директива із Вінниці про початок су­цільної евакуації техніки, худоби, устаткування, родин командирів, радпартактиву, розпорядження про будівництво аеродрому біля Летичівки. Утво­рили відповідні комісії та комітети. їх очолили О. Саф'яник, М. М. Бредуля - голова райвиконкому та його заступник - та інші. З міста потягнулися повозки, автомобілі з людьми, майном установ та організацій, з цукрозаводу - з устаткуванням, з МТС своїм ходом погнали на Маньківку-Черкаси трак­тори та комбайни, з колгоспів - худобу. Відправили і маршові роти юнаків на Дніпропетровськ.

В ці ж дні монастирищани не в уяві, а в дійсності побачили жах війни: на залізничній колії і на самій станції ворожі літаки розбомбили військові потяги з людьми, технікою, кіньми, а на дібрівському пе­реїзді - санітарний поїзд з пораненими червоноармійцями. В місті відкрили два лазарети: в лікарні та дитячому садку. В районі з'явилися дві братські могили: в Сатанівці та на кладовищі біля Райсільгосптехніки.

13 липня потік біженців припинився. 15-го в місто увійшов комендантський взвод полковника Осадчого. Він оголосив місто прифронтовим, за­провадив надзвичайний стан, комендантську го­дину, взяв владу в свої руки. Відповідальні праців­ники району перебралися із райкому партії, де роз­містився полковник, у приміщення міліції.

20 липня надійшла нова директива: перевірити наслідки евакуації в районі, конфіскувати всі печатки, спалити документи, потім з'явитися ке­рівникам у Теплик, куди переїхав обком партії з Вінниці (там уже був ворог). Директиву встигли виконати частково: 22 липня о 7-й годині ранку ворожі танки увірвалися до міста. Комендантський взвод, керівники району та міста одні встигли про­скочити на Христинівку (зокрема і перший секретар райкому партії П. Р. Кучерявий), інші (працівники райвиконкому та сільради) - на Теплик. Розпоча­лася ворожа окупація міста та району.

Тоді пішли захищати Батьківщину 1133 воїни міста, 469 з них загинули. Окупація міста тривала з 22 липня 1941 року по 10 березня 1944.

Вороги перетворили місто в центр Монастири-щенського гебітскомісаріату, котрий об'єднував три райони, де владу здійснювали гебітскомісар Цельнер, жандармерія, агрокомендатура (ляндвірт), україн­ська націоналістич­на поліція, район­на управа. 29 трав­ня 1942 року в уро­чищі Бурлаків ліс фашисти розстрі­ляли 6055 грома­дян єврейського походження, з них 4917 монастири-щан.

Таким чином, єв­рейське містечко, започатковане по­міщиком Тарновськимв 1714-1715 роках, перестало існувати. Стали остарбайтерами 116 жителів.

З березня 1943 року тут діяла під­пільна організація (керівник М. А. Дмитрук), 10 меш­канців стали пар­тизанами, а саме: К. А. Мусіч, В. С. Швець, О. А. Мільнер, М. А. Мільнер, С. О. Ковбасюк, М. С. Задерновський, І. Ф. Гуляев, Н. Г. Уліцька, 0. Г. Монтаг, Г. М. Вороній.

Серед підпіль­ників, крім М. А. Дмитрука, в спис­ках знаходимо іме­на Ксені Гренадер, Тетяни Логвінової, Л. А. Любомського, медпрацівників -

М. Баші, М. Д. Гончарука, Т. П. Дубицької, а також С. Й. Недзельського, Т. К. Солода, П. Д. Булкота, Ф. П. Жеребкіна, Я. Г. Нєганова, Р. А. Ройзман, П. 3. Лісяного.

Окупанти зруйнували цукровий завод, ґураль­ню, залізничну колію, підірвали пошту-телеграф, пограбували місцеві колгоспи, МТС, школи. Визво­ляли його з поневолення 10 березня 1944 року частини 42-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор Бочков). Командиру батальйону Г. В. Резінкіну монастирищани присвоїли звання По­чесного громадянина міста. За форсування Дніпра став Героєм Радянського Союзу Рафаїл Ісайович Мільнер, кавалером трьох орденів Слави - Ва­силь Захарович Кибальний (Летичівка). Слав­ний бойовий шлях пройшли: генерал-лейте­нант Ю. Ю. Пастушенко, підполковник І. П. Ігнатьєв, капіта­ни В. Т. Капорін, С. К. Блажчук, танкіст В. І. Заї-ченко, політпра-цівник М. О. Бо-рисов, партизан і фронтовик Д. Т. Тетерчев, сапер А. Д. Кудин, учас­ник параду Пере­моги І. М. Горба-тенко, розвідник Д. М. Васильєв. Повернувся    з фронтів без обох ніг М. І. Лебідь.

До 1985 року Монастирище за статусом було селищем міського типу. Його життя визначали не­великі колективи зруйнованого у війну цукрозаводу, чотирьох промислових артілей, у якійсь мірі Монастирищенської МТС, родини партійно-державного апарату, учителів, медпрацівників та працівників прилавка. Уже в 1944 році тут відновили роботу сільська рада (голова А. Ф. Васильєва), Монастирищенський бурякорадгосп, промислові артілі, шко­ли, відновлювалися районні служби. Основна ро­бота в 1944-1950-х роках була спрямована на від­новлення сільсьгосподарських робіт в селах-су-путниках та в МТС, про що мова йтиме пізніше.

Сільська рада займалася своїми буденними роботами: збір податків, підписка на позики, збір коштів на танкову колону та авіаескадриллю (в 1944 році, наприклад, зібрали 32 тис. крб.), від­правлення мешканців на відбудову шахт Донбасу, пошуки житла для тих, хто повертався з фронтів та евакуації. Лише в 1955 році цукрозавод з радгосп­ної бази перетворено в ремонтно-механічний за­вод, де працювало всього 67 робітників. Очолював його А. С. Осташевський. Основні роботи - ремонт

устаткування цукрових заводів. В 1960 році тут працювало вже 260 чо­ловік і виготовляв він нове обладнання для цукрової промисловості (цистерни, гідронасоси, вакуум - фільтри). А в наступному році за іні­ціативою інженерного персоналу (О. А. Шерман та інші) завод ви­готовив 195 штук паро­вих котлів Е-09/9 і став машинобудівним. Так у місті з'явилася профе­сія котлобудівників. З 1964 року розпочалася його так звана реконст­рукція, а фактично - но­ве будівництво на площі в 23 гектари. В зв'язку з цим утворили потужну будівельну організацію БМУ-4. Місто змінило своє обличчя. Зникли колишній маєток Тар-новського (контора цу­крозаводу), всі забудови і старі цехи, клуб, шлакобетонний тин, що тягнувся від Курівської греб­лі до базарної площі, приміщення колишнього рай­кому партії. Збудували головний корпус заводу, парокотельню, компресорну та кисневу станції, скла­ди, розгалужену сітку залівзничних колій та шосе, високовольтну лінію електропередачі з Умані.

Розпочалася інтенсивна забудова міста багато­поверховими будинками: гуртожитку на 1000 місць, житла на 500 квартир, середньої школи на 960 учнів, профтехучилища на 480 учнів, дитячих садків на 600 дітей, системи водозабезпечення міста та очисних споруд, лікарні та поліклініки. Словом, на місці старого Монастирища виникло нове, сучасне місто, багатоповерхове, з розвинутою інфраструкту­рою. А потім з 1980 року побудовані цехи другої черги заводу. Тепер тут працювало біля 2500 чо­ловік, в тому числі з вищою освітою - 145, з се­редньою спеціальною - 340 по 107 спеціальностях. Тут діяв також конструкторський відділ. На заводі стояло на обліку 275 комуністів, 864 комсомольці, 821 жінка. В 1980 році підприємство випускало більше 6 тисяч котлів (70% із Знаком Якості) на суму 30620 тис. крб. Сотні мешканців селища одержали роботу, багато з них перекваліфікувалися за спе­ціальністю.

В розбудові заводу та селища чимало зусиль доклали М. П. Дрига (директор), інженери О. А. Шерман, А. В. Приймаченко, М. В. Рудик, М. Г. Петраков, А. І. Беллі, В. А. Стегній, В. К. Зьомко. Зразки трудової звитяги демонстрували керівники бригад О. С. Ковбасюк, М. А. Голішевський, В. Н. Фомічов, токар Е. М. Доловов, електрозварюваль­ним Ю. П. Утєєв та В. Д. Немцов, коваль П. М. Сніцар, складальник П. В. Лукашенко та багато інших ударників праці.

Селище значно розширило свою територію, з йо­го вулиць практично зникли одноповерхові будинки. На спиртзаводі реконструювали котельню, апарат­ний цех, побудували цех дріжджів, вступив до ладу вальцевий млин у продкомбінаті (пізніше його назвуть заводом продтоварів). З ліквідацією пром­артілей з'явився перший районний побуткомбінат, чому так раділи жителі.

Шукай "Життя Монастирищини" також в соцмережах   ВКонтакте  Facebook Twitter